… іноді мені здається, що я деруся по прямовисній скелі. Судорожно чіпляюся за трохи помітні впадинки закривавленими пальцями, всім тілом притискаюся до холодним камінню, а з мене сіре байдуже небо і пронизливий крик кружляють над прірвою яструба.
І варто мені на мить розслабитися, відчувши під ногами широкий, і, здавалося б, надійний уступ, як він раптово тріскається і дрібної крихтою обсипається в безодню, залишаючи мене взагалі без будь-якої опори.
Удача. Дружба. Любов, кохання. Борг.
Гранітні камінці, що шарудять вниз по схилу.
В світі немає нічогоміцного. Нічого вічного.
І по скелі краще підніматися з випущеними кігтями, безжально засаджуючи їх в зручні для тебе щілини.
І ніколи не озиратися.
Їх все одно не повернути. А мені НЕ повернутися …
Ольга Громико. вірні вороги