Моя мати померла перш, ніж я домігся успіху. Пам'ятаю, мені було років десять. Наша квартира на верхньому поверсі. Дико холодно. Знизу, з провулка, мене гукають друзі, звуть пройтися по вулицях. А мати мене не пускає. Я страшно злився і кричав на неї без угаву. Вона зносила мої закиди. І тим самим врятувала мені життя. Розумієте, всіх тих хлопців, які тоді звали мене гуляти, вже немає на світі. Вона хотіла, щоб я не вештався по вулицях допізна, а робив уроки. І саме завдяки цьому я тепер сиджу тут і розмовляю з вами. Все дуже просто, вірно? Але ми так забудькуваті …
Аль Пачіно